непросто скласти собі уявлення про роман отак окремими фразами - але що ж, увесь текст повинен бути вже у книжковому форматі. Я не казатиму, який той роман, про що він, чоловічий він чи жіночий... краще самі зробіть висновки...
...о-о-о, в нашй Країні це питання непросте... на нього не може відповісти навіть видавець... нічого не можна сказати напевно - хіба вже буде матеріалізоване, тоді... а поки що книжка в процесі... кажімо - напівфабрикат... зрештою, почитайте уривки... може, сподобається... і питайте...
ось уривки - аби довго не шукати... роман у новелах "Смак грибної юшки"
Класно мати такого друга, як Андрій Файда. А ще класніше мати такого хлопця, як Андрій Файда. Але коліжанка сказала, що віднедавна в нього є якась Оксана. Як із опери «Запорожець за Дунаєм» – Андрій і Оксана. І навряд чи я могла би бути його дівчиною. Ми занадто довго знаємось, аби закохатися одне в одного. Тим часом, шукаючи когось, хто хоч віддалено схожий на Андрія Файду, я тільки те й роблю, що наступаю на граблі.
Доведеться на осінь поховати всі граблі, на які я дотепер ступала. Звісно, перед тим не зле буде згребти немало листя. Може навіть посортувати. Ото буде весело – сортувати листя, яке наступного ранку спалить двірник/двірничка. Але до осені ще так далеко, а я ще така весняна.
А я – дощова крапелинка. Я така беззахисна, я така неймовірно безпритульна. Що ж такого зробити? Я змушена жити у великій хмарі – більше нема мені місця ніде-ніде у цілім світі. І мені завжди зимно. У мене так часто мерзнуть пальці. Знаю, знаю… ви зараз мені скажете, що у мене, мабуть, вегето-судинна дистонія. Але я знаю, що ні… Я просто – маленька дощова краплинка. І нині моя хмара пропливає над вороняцькими пагорбами.
Увімкнула допотопний телевізор, що мінився усіма кольорами. Столичний диктор (доволі симпатичний, із валетовою борідкою) якраз поширював мікроби новин. Спочатку він став увесь фіолетовий, потім у нього посиніло чоло. Ця сюрреалістична синюшність миттєво перекинулась на уста і борідку. Було весело, – кольори мінялися разом із новинами. Прогнози невтішні: «У четвер і п’ятницю очікуються дощі з поривчастим вітром на заході нашої держави. Така ж погода утримається у Рівненській та Житомирській області і частково у Києві. На сході та півдні України – суха і тепла погода: вдень плюс тридцять – плюс тридцять шість, а вночі – до плюс двадцяти семи.»
Равена почувається у мене, як у себе – робить чай і дістає з чорної шматяної торбинки якесь прикольне печиво. На торбинці Равени вишито бліде сонце-місяць. Якесь ельфійське світило. Ця торба взагалі схожа на якийсь космічний паспорт, куди можна ставити безліч астральних віз і виряджати власницю у віртуальні мандри.
Живу, як в термітнику. Уявляєш, Равено, будинків повно, а жити нема де! Продуктів і супермаркетів – повно, а їмо ми бульбу з капустою! Турфірм – як наср..., а я навіть не маю за що в сусідню державу поїхати. І як це називається? Ги-ги-ги, хі-хі-хі! Точно, саме так це і називається!
Базар, на який мені доводиться час від часу забігати, нагадує якусь химерну фабрику, яка нічого не продукує, але має все. Сюди щоранку сходяться люди різних спеціальностей. Вони стають за свої верстати, по коліна в шумі й пилюці. Верткішим вдається працювати в теплі й затишку, а більшість мерзнуть і топчуться. От якби за кордоном придумали покарання для якихось шахраїв чи дрібних злодюжок, то нехай би змусили їх продавати щось на вулиці. Тоді, коли зимно, коли на голову лиє дощ, а тобі нема де сховатись. І не треба ніяких карцерів, ніяких примусових робіт. Нам їх уже придумали давно.
Дивлюся на Місяць і не можу забутись у сні – наче випила міцної кави. Нічний небесний кофеїн тримає мене у полі свого зору. Вже не хоче цілувати, не хоче заходити у кімнату крізь прочинену кватирку. Не хоче. І я спати не хочу, не можу. (Добре, що не манить перейтися по парапетах)… Відвертаюся до стіни, та все одно… Місяць лупить мене ніжними променями по спині. Лупить легко, як мала надокучлива дитина, що не має сили вдарити сильніше. І я знаю, що буде лупити, поки не зісунеться за важку зимову штору.
В голові моїй котяться тисячі тенісних м’ячиків – ніби їх там хтось нагорі висипав із великого мішка і не пошкодував мене. Вони все котяться, котяться, а я не встигаю їх збирати. І навіть ті, що збираю, все одно упускаю із рук.
Олег пояснив, що особисті речі, як і особисте життя, не треба тримати напоказ. Тут я з ним, звичайно, згідна, АЛЕ! Чогось мій любий таки недоговорює. Принаймні, того, який він обережний і вразливий. Так-так, я це помітила тільки тепер… всяке зайве чи криве слово призводить до непорозуміння і культурного мовчання… (Тільки потім я довідаюсь про тьотю Дусю, про її цілком закономірну, хоч і несподівану появу і ще багато про що…) А зараз я трохи хочу спати, трохи не встигаю закінчити інтерв’ю із Назаром Савком і ще трохи не проти би повишивати.
Сиджу за кухонним столом, на стільчику, по-турецьки. (Не знаю, як мені це вдається, та ще й щось цямкати-наминати при тому…) І поки Олько займається власним гардеробом, медитую над оселедцями «Матьє» – дописую перед назвою фірми чорним маркером «Мірей» – чи помітить цю витівку мій коханий Олько? Ось він заходить до кухні. Ось, задуманий, сідає за стіл, бере пресерви оселедця і… здається, не помічає імені відомої французької співачки…
Ніч тримала над нами свої долоні у чорних гіпюрових рукавичках, крізь які проглядала її ліхтарно-біла шкіра. Ніч цілувала нас у позимнілі щоки і лоскотала за носи. Ми забували навіть, що у цю найтемнішу пору року більшість львів’ян воліють дивитись ненависний телевізор, а не вештатись безпритульними вуличками.
Я справжня українка – я всіх жалію, чи треба, чи не треба. Мене ніхто не просить, а я жалію. Мені кажуть, що не треба, а я жалію. Від мене відмахуються, а я все одно жалію. Чи то я так себе жалію? Через інших?
– Слухай! Дурненька, я ж тебе люблю! Я ніколи не переставав тебе любити! – Олько відкриває усі свої акторські шлюзи і випускає з них застояне зачарування. А ще до повного щастя тримає мене за комірець, що той аж тріщить, але я не пручаюсь. Тільки блузки шкода…
У безмежжі нашої з тобою ойкумени летить маленька і кругла планета. Вона вже майже зотліла. Куди вона летить? Навіщо їй взагалі кудись летіти? Вона ж може розбитись – ось уже кілька метеоритів прошмигнули так близько, що мало не знесли будинків і людей… Назустріч їй летить трохи менша, але така ж відчайдушна планета. І це таки сталося – вони зіткнулися. Їх так вгаратало, що тільки уламки посипались у сусідні галактики. Але нічого – ніхто із людей не постраждав. Дивно, але виправдано. Дякувати Богові!
Зрада. Колись я думала, що це щось таке, як болячка. Ну, подумаєш – зрада! Хіба ж так важко вибачити комусь зраду? Як слабкість, приміром? Ні! Не можу. Головою розумію, що всі люди – слабкі істоти, а серце вперлося і кричить: «Ні-і-і!» Хіба ж сперечатимусь із власним серцем?! Хіба ж я ворог собі? Чи шизофренік якийсь?
Дуже і дуже добре. Просто чудово! Поки що найкраще з усього Вашого, що я читав. Дуже співпадає із моїм настроєм коли я був змушений коли ще був студентом, пізньої ночі терміново їхати зі Львова до Києва. Була пізня осінь, йшов дощь, я йшов до таксі нічним Львовом з готелю, що стоїть трохи нижче Оперного театру ( не пам"ятаю назву), а дорога мені людина лишалась в номері в готелі, бо їй було необхідно бути у Львові. А загалом я не хочу щось іще говорити про цю Вашу річ, бо краще я Вам висловлю свої думки особисто, а не через інтернет. Але повторю, що мені ДУЖЕ сподобалось. А видавати так і треба, щоб всі ці шматочки й були різнокольоровими, і саме в таких кольорах як і тут. Це додає вашій розповіді, можна сказати, чи так би мовити 3D ефекту! Я серйозно!
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 3
Вы не можете начинать темы Вы не можете отвечать на сообщения Вы не можете редактировать свои сообщения Вы не можете удалять свои сообщения Вы не можете добавлять вложения
нічого не можна сказати напевно - хіба вже буде матеріалізоване, тоді... 
а поки що книжка в процесі... кажімо - напівфабрикат... 
зрештою, почитайте уривки... може, сподобається... 