О. Кришталева, Львів Місяці і цитрини. Важливо - як буде. внутрішньо-зовнішня новела
Так приходить неждано Із затиснутим в горлі мовчанням. Ти не зможеш сказати ні слова: Ні "так", ні "прощай", ні "навік"… Срібно-білий сторож Поцілунком своїм порцеляновим, Відганятиме хмари-страхи Від зіщулених міцно повік... Цигарка Сестри Тельнюк (альбом "Сонмо")
Залишитись вдома. (Купити квитки на поїзд – туди і назад. Плацкарт. За два тижні. Не казати нікому саме тому, що так хочеться – всім і відразу.) Чи залишитись вдома і слухати довгі розмови про те, про «навіщо це все»? (А що, коли рівно опівночі поїзд таки перетвориться на гарбуз, а всі його пасажири – на сірих мишей?) Нікуди не їхати, щоб… лиш залишитись вдома. (Квитки уже куплено, баста! Мишей попереджено.) Їхати! Під полицею теплою сотні доріг-кілометрів. Починається сон десь на позначці «трішки за північ» і зникає на вістрі чужого вокзалу… (Так минає два тижні). Ти не скажеш мені ані «так», ні «прощай», ні «навік». Ти напевно не скажеш нічого – і я не скажу… (Поки що)…
Блакитно зітхнула ніч, Кімнатою бродить жовта троянда, В брунатних шпалерах заколихані вітром Слова заплелись павутинням червоним... Станіслав Тельнюк «Жовта троянда»
Хапаю рукою туман цього міста, великого міста. (Не мого). Ти стоїш. (Коло мене). І грієш. Присутністю. (Хочу тебе обійняти, зрадівши дитинно)! А поруч – скульптури театру Ляльок. (…і пам’ятник Жабі, і два фокстер’єри з господарем). Так рано, що навіть птахи протирають ще крилами заспані очі.
«Хто живий у цьому світі, хто тут має серце в грудях..» – співають спросоння повіки та очі, і вперто шукають, за що б зачепитись-зостатись. Злітаю увись, а насправді – туди повертаюсь, щоб трішки зігрітись за кавою. Зранку тут також є кілька охочих. (Занадто багато чужого й липкого – журналів, газет і реклам, навіть написів… поглядів, пляшок і вітру). Іноді маю відверту потребу самій перейтися по линві, напнутій між двох берегів. (Дивовижної легкості прагну, а завше чомусь дістаються розгорнуті фантики щирих розмов і трішки позлітки від того, що мало би бути моїм).
В паралельнім і чорнім просторі Там, де зорі плачуть ображено, Забувається все навіки - Те, що сміхом Твоїм впивалися, Те, що в спину Тебе штовхали, Те, що бачив як синьої ночі Блукали недоля і щастя, Шукаючи одне одного в темряві. Станіслав Тельнюк «Зозуля»
Місто, побачене в –надцяте, показує мені найбільшу колекцію людських голосів, очей і рухів. (Я ще сонна в полудне, тому не встигаю зішкрябати звично-трагічну маску). Чому я і досі живу (чи існую) в музеї прикрих масок, де ціну за квитки правлять нерідні?! Вибачай, не готова продовжити прикру розмову, – ховаю собі до кишені всі маски-слова, всі повтори-квитки, акварелі дощу і туману. Та свіжа стіна із живої трави. Ах, так – не трава, то лиш колір. І букви на ній, щось написане… Забувається все. І навіки – в паралельнім і чорнім… те, що бачив і чув, що хотів… як недоля і щастя. Я – між ними. Сама. Аж до вечора. Ти – десь тут поруч.
Мужчини в сивих пальтах Із кишень виймають зорі І платять їх паннам За п'ять хвилин кохання... Богдан-Ігор Антонич «Назавжди»
Хочу, щоб свічечка любові горіла в Тобі, бо її запалили згори. Всі ми гріємось нею. Пам’ятай, не забудь. Засівають не тільки дітей – хтось лишає тепло. Може, завтра комусь – на війну (на побачення чи на роботу). Засівають слова-свічечки. Не питаючи навіть, година котра… чи зустрінемось знову? (Навіщо)? А потім… всі святкують якусь урочистість, їх ковтає емоцій нерідних стрімка круговерть. Виринають. І знов – до роботи. Як вперше (аби не востаннє)… – Ти прийдеш? – Так, прийду. – Маєш час чи бажання? – Маю час. – А бажання? – Маю час. Тільки час. (Повагавшись, бо важко брехати собі). І бажання, звичайно. (Як міг Ти в мені сумніватися, любий)?!
Ось троє мужчин у абсолютно сірих пальтах, ніби їх хтось випустив у день цей, добряче відфотошопивши… сірі-сірі, як мої будні в музеї нерідних масок. Наповнивши душі свої несподіваним теплом аж по вінця, зривають із дерева бруньки і ковтають, смакують, розжовують дрібно, та від цього стають кольоровими. У кишенях шепочуться повні жмені зірок. Справжніх зір, не таких – на ялинку. Теплі хвилі хитають їх вниз – там ще міниться зимна із кригою дивна ріка, що ножем розтинає навпіл їхні настрої й душі. Залишаються сірими пальта. Неважко їх зняти. Але бруньки за тиждень чи два вже одягаються в колір стіни – свіжа зелень чи перша трава. Аби встигла усе пригадати. Ось вони на мосту. Із кишень у них сипляться зорі, а у мене з очей – тільки світло.
Жінка мила під краном місяці і цитрини, І сопів їй у спину чайник, самітний і хворий. Перебирала цитрини — обережно, мов спомини. Стугоніла плита голубими суцвіттями газу, І горіло варення, розлите в співучі вази, Сонцем пряним липневим, що в тілі щемить так оскомно. Оксана Забужко
От і з’явилась нагода купити собі чудові блакитні коралі у «Монпасьє» – перебираю важкі скляні намистини, а вони дивляться на мене твоїми очима, хочуть мене обійняти за шию, дитинно і міцно, аби потім солодким важким обладунком опуститись на груди – до білої блузки чи жовтого кардигана…
А знаєш, я вдягну ті коралі на Різдво. Буде падати дощ зі снігом, буде темно і тихо. Гратиме бандура. І я – в коралях, таких же небесних, як твої очі, любий. Я торкнусь того зимного (рідного) скла, і уже замість снігу – блискучі пайєтки, замість слів мовчазних – ніжно-тепле боа твоїх рук. І усоте (а може і в тисячне) перечитані мрії, які були поруч, та ще не збулись. Не берім до уваги той чайник, самітний і хворий, і газу суцвіття, і стиглі цитрини…
Дириґенте свічок!.. (Ув очах мерехтять чоловічки…) Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни, — Ах, за сам тільки жест, котрим він відкида рукавички, Я готова прийняти щось більше за муки земні!.. Оксана ЗАБУЖКО «Феєрія диригента свічок»
Звучить рондо «Українське Різдво» Юрія Олійника, чудового композитора з Америки. Якщо я втомлюся і захочу спати, то скину небесні коралі й покладу на чорний рояль. Зимне скло так передзвінно дзенькне, і тоді… я буду милуватись тим дивовижним поєднанням блакитного і чорного – як тоді, того винятково скупого вечора, украденого для нас і залишеного під позимнілими крилами Мельпомени… (чи мала Мельпомена крила? Звідки мені знати?! Може, то були позичені крила, з вертепу)?!
Беру свої коралі і приставляю до свіжо зеленої трави спогадів – роблю собі весну на Різдво. Але – ні, ще не хочу весни. Ще не час. Тому кладу коралі на рояль, і вони сповзають на струни, в щілину – рукою туди не дістати. Якийсь недоречний той звук…
Прокидаюсь, а замість коралів у мене довкола шиї горить коло із газових язичків. Диригенте свічок! Диригенте газових язичків! Позбирай мої тіні! «Дроворубе, зрубай мою тінь!» – але це вже сказав хтось раніше. Чи не Лорка? Та ж він.
…І солод слів, І холод сліз, І дотик чистий і шовковий… Візьми мене у темну вись — Я легша пасем цигаркових. Повільні очі підніми (Чи так розводять райські брами?) — І душу в мене одніми, І обніми її губами… Оксана ЗАБУЖКО
Сусіди в купе розмовляють незнаною мовою. Все, що розрізняю – це багато приголосних і так само багато голосних, які я нанизую на нитку свого розуміння. Та занадто павутинна моя ниточка, рветься під вагою тих слів і летить попід лавки… Ляльки – ці три жінки, що говорять лиш голосними і приголосними везуть три великі однакові ляльки. Коралинки темні і світлі викочуються з-під лав – усе залежить, як повертає поїзд. На поворотах тих намистин стає все більше… (Не хочу носити позичених коралів. І позичати. Не хочу).
Не для нас, не про нас… Те, що наше, коротке, як видих: Ще хвилина — і вже в сполотнілих заклякне снігах Твоє місто, туристам розпродане на краєвиди, На квартали і сквери, де твоя не ступала нога. «Голосом вісімдесятих» Оксана ЗАБУЖКО
…і знову тасуються в дивні колоди картярські розмови: вокзали й негоди, валізи і кава, чиїсь телефони і лишок у жмені, нові черевики, ще добрі «зелені», перетяги, лампи, горнятка, години, пінг-понговий погляд чужої людини… я знову відчалюю… нині – на південь. Блакитне намисто. І місто як тісто. І в тістові – тісно. Навмисно. Не звикла… даруйте, я справді не звикла…
Ти ще тут — вже не поруч, та ще в цьому місті, де кашляє стиснутий простір; у ринвах хлипа дощ — на цей звук виринаю зі сну, впізнаючи не постіль, не дім, тільки відстань до тебе: ти ще тут. Ще нас двох огортає єдине повітря бурмотіння-і-шепіт, тремке од непевної, темної мови: “Ти спиш? — Знаєш, я зрозуміла… — Скажи мені. — Потім…”, — не спомин, але спільне повітря, що звук голосів береже: так зола зберігає тепло по багаттю: надихане, щільне — ти ще тут. «Пробудження» Оксана ЗАБУЖКО
Та пані, вдягнена у гіпюр із кориці. Ти бачиш її? Ні, не бачиш. То – з’ява, мара, то видіння, мій настрій. Не твій. Та пані, одягнена в блузу з кориці, гіпюрову й зимну, цікавиться, хто я? У неї життя минає як віденський бал, що змінюється, мов кадри німого кіно. Із тріскотом, іскрами, пафосом і ще кілограмами зайвих прикрас. І кличуть її дуже дзвінко, і дивно мені, бо ймення її не пасує до відверто грузинського профілю, до пристрасних карих очей, до кіс, пофарбованих в темно-вишневі тони…
Якщо провести долонями по тій гіпюровій кориці, то разом із нею зітреться флешмоб моїх наївно-романтичних думок. Та чи надовго? Я ж не зможу без те… так, без Тебе…
Оживають обличчя, побачені й додані в друзі на Facebook. Хтось-таки все ще реальний у цьому найвіртуальнішому зі світів…
Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи. — Як називався той фільм Пазоліні? — Либонь, “Теорема”… І по хребту опливають, як віск по свічі, Рясні мурашки жаского і ніжного трему. «Теорема» Оксана ЗАБУЖКО
Метушня. Кольори. Цього разу не брудні і сірі, а барвисті. Встигаю щось вишити тільки до свят. А потім робота, журнали, кіно. Тепер я живу не у Львові, а в фільмах – спочатку у тих, що сподобались, трішки – у тих, що не дуже. Ховаю в мішечок нитки кольорові – рожеві, бузкові, кислотні такі кольори…
Добре думається під лускання горіхів. Непромовлені слова розсипаються між гострими тріщинками поколених шкаралупок. Коле в пальці. Не виколупуються найменші шматочки. Але то байка – так гарно: уламки горіхових кораблів на рожевому морі церати… Зішморгую їх у мисочку – лиш на мить море каже, що штиль. Потім – знову лусь-лусь, і уламки нових кораблів переповнюють море моїх (ще рожевих) думок, і наповнюють чашу терпіння новими вцілілими ядрами…
В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду Вірять, що будуть у пеклі, — ну значить, напевно будуть. Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба — Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо. «Постскриптум» Оксана ЗАБУЖКО
…але ж то правда! Про це пам’ятати не мусять хіба що туристи! Натраскають фоток, накуплять собі сувенірів – та й годі. Поїдуть додому, і там при нагоді розкажуть, як весело було, як файно. А грішним залишиться небо. Стовпи ще залишаться – ті, до яких є нагода припнути чиюсь перетрушену душу. Можливо, когось. І себе – як зразок невідомо чого.
Ті коралі блакитні… в них тріснула нитка. Та благо – вони не розсипались, ні. Не побігли під ноги комусь, під колеса, в шпарини. Бо кожен коралик дбайливо пров’язаний вузликом. Ось він. Далеко не впав.
В маленькім містечку, на березі озера Комо, в готелі “Фйоренца”, в неділю увечері — джаз! Я тут випадково (як, власне, я скрізь випадково) — і вечір порожній, і ще від’їжджати не час… «Джаз по-італійськи» Оксана ЗАБУЖКО
Чимось себе розважати до пізнього вечора. Водити козу, щоб і тепло, і добре, і довго. Останні новини. Відсутність останніх новин. Те саме, тільки в іншому стилі. Місяці, як цитрини в горнятках гарячого чаю – спочатку немов пароплави, а потім – низенько на дні.
Сипле сніг. І від того вщухають розмови. То десь там пролетить, то десь тут. Ненав’язливий. Скромний. Сипле сніг. І приносить мовчання. Біле, тихе, легке і холодне. Цьогоріч, як ніколи – мовчання заліпило весь світ на Різдво. І ніхто. І колядок не чути, і вертепів не видно.
Сипав сніг, що ледь-ледь натякав на мовчання. Сипле сніг вже сильніше, і ми мовчимо. Нас нема. І засипле він всі кольори, всенькі барви, і настрій, і теплі слова. Ще не було такого німого Різдва. Ще не було. (Й не треба).
А все-таки я Вас любила, любила, любила! І це не минає - хіба осідає на дно... Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила - І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино! Ви колір дали моїм мислям, а образам тіло, Зоставшись - лиш шумом, як море у мушлі в ушу... А як там насправді було - то яке кому, Господи, діло! Важливо - як буде. А буде - як я напишу. Оксана ЗАБУЖКО Минають вокзали, і Богом забуті станції – навіть там ще не сплять якісь люди. Навіть там. Вони не сядуть в той поїзд, яким я повертаюсь додому – пасажирський тут не спиняється, їде далі, до великого міста, де ще більше вогнів і напевно уже… але що ж?!
Напівсонна, ступаю на рідний перон. Пасажири всідаються там, де я щойно відсиділа кілька годин. То вони допливуть чи поїдуть до Тебе. А нині – не я. Та карафка стояла на краєчку стола і розбилась. В ній ще було вино. І воно просочилось мені на спідницю. Сподіваюсь – ніхто не помітить, бо ніч. Тільки запах і лишиться. Ні, ще не час. Ще не час – повторяю як мантру. Не минає – хіба осідає на дно. Все одно Ти зі мною. Тож яке кому, Господи, діло! 2011-2012
|