Але навколо твого вольфрамового серця Один тільки вакуум! Тарас ПОСТНІКОВ, вірш «Громовідвід»
Місто без людей. Двері позривало космічним перетягом. Крізь вікна і зараз марширують загони нетутешніх вітрів – звідкись із заходу. Ось галерея. Ми були тут два тижні тому. Натовпи туристів ганяли бруківкою і захоплено тиснули на кнопки своїх дорогих «дзеркалок»… Оу! Wow! Нікуди не зайдеш, нічого задурно не побачиш!.. А кава із вогником тільки для білих… з Європи… а тепер все бери – все те, що вціліло… Нині тут все моє… тільки темно. Краще було, коли в місті так ніжно світилися джазові ліхтарі. А тепер зовсім темно. Як у мене в селі. Нічого-нічого, скоро світатиме – сниться дощам трава. Тільки нервам моїм хтось руки викрутив за спину… Ось нарешті та галерея. Там висіли якісь депресивні козаки із пірсингованими язиками. Я не міг на них дивитися. І ще пожартував, що над більшістю творів сучасного мистецтва вартувало би проводити обряд ритуального спалення після перегляду. А хіба ж не правда? Пригадую, в однієї з нашої компанії були принципово, як на підбір, усі речі із написом «Hello Kitty» – рожевим гламуром муляло очі не тільки мені. Вона ховалася за дитячим антуражем ображеної дитини, а в душі була останньою із курвів, яких би в середньовіччі гарненько спалили на площі – мали би люди адреналіну задурно! Як добре, що її нема в цьому спаленому і знищеному місті без людей… Ні її, ні тих двох дурнуватих бізнес-леді, які надзвонювали мені і пропонували зустрітись, познайомитись «поближче»… і коли я відсилав їх «подальше», бо культурного «якнайдалі» вони просто не розуміли, то надзвонювали частіше і вже неприховано… Під купою цегли і тиньку – барвистий плакат із метеликами. Мудрі люди завчасно повтікали, а глупі тільки… ах, як мені бракує слів і тої медитативної «La petite fille de la mer»… Ми тоді виправляли грубим чорним фломастером «Останній день нАвчання» на «Останній день нЯвчання». Робити це пізно ввечері, після 21.00. А зранку мало хто й помічав… Я стояв поблизу одного з таких «нявчань» – хотів перевірити, як відреагують перехожі… ні, нічого. Тільки один дідусь хмикнув, та й то не знати, чи через наше «нявчання»… а тепер от він, цей плакат… і не чути жодного нявчання. Той дивак, який заплітав расточки і вишивав метеликів – словом, його вже нема… Місто поглинуло його, смертельно поцілувавши в тім’ячко. А я спав, тому і вижив. А ще вижила одна моя весела знайома – не дівчина, а петарда. (Вона заснула біля мене)… Якось я розказав їй анекдот, як звірі поділилися на гарних і розумних. Тільки одна мавпа бігала між одними і другими та й не знала, до кого пристати… Знайома не розгубилась і доповнила анекдот правдивою мораллю: «А потім мавпа переконала гарних і розумних, що одні без одних вони просто не виживуть у цьому жорстокому та підступному світі, і стала їхньою королевою. І всі її любили, шанували і на лапках-ратицях носили що було сили»… Витягаю свою «балалайку» – таким був рінгтон ще до вчорашнього вечора, коли все це завалилося… але зв’язку нема – всі мобільні вишки позривало. Доведеться жити, як у дитинстві – просто жити. Тоді в нас і стаціонарного телефону не було, ми дзвонили з таксофона, годуючи його 2-копійковими монетами… А-а, нехай там… Як безбожно тихо! Хтось би крикнув, чи що?! Чути кожен крок – навіть як осипається пісок із моїх підошов… Маю велику розкіш перейтися звичним маршрутом – так, як ходив щодня в університет. Ось тут, коло тих каштанів, виходив з маршрутки – (тепер вона лежить на боці, як велетенський здохлий ведмідь) – дивився, чи не хоче на мене наїхати якийсь бонза на джипі – і переходив… Вулиці без машин – для такого міста це дійсно страшно… дерева лежать, як велетенські скошені трави. І я серед них – божевільна мураха. Яка сила поруйнувала це місто? Коли? І чому? Так я собі думав і йшов. Аж поки на клумбі не побачив уцілілий пучок достиглих кульбабок. На згарищі, на руїнах – вони такі пишні, із пухнастими зачісками. І ясно, що я їх зірвав, щоб поздувати їм ті зачіски і розвіяти, як попіл над Гімалаями… навіть усміхнувся… Здається, мої думки такі самі потрощені й химерні, як усе довкола. Нічого дивного. От я зараз прийду в університет, сяду собі в якій захочу аудиторії, погортаю який захочу документ і піду далі… ніхто не буде мене спиняти, ніхто не поставить претензійних запитань – це так класно! Так класно, коли тебе НІХТО НЕ ЧІПАЄ!!! Але так кепсько, що довкола самі залишки… друзки і клапті, уламки і бите скло… Словом, в університеті я не знайшов нічого цікавого. Заходив у відділ кадрів – там тих паперів, – ще сто років розгрібатимуть. (Якщо буде кому, звичайно). На лавочці, що якраз навпроти університету, лежить стоптаний дитячий черевичок. Білий такий, з рожевими квіточками. Мабуть, якоїсь дівчинки… Словом, я взяв собі той черевичок. Як фетиш. Не знаю, чому. Сто років мені здався той черевичок. За інших обставин я би просто подивився і пішов, але нині це було зовсім не те. Все – не так. Якийсь я сентиментальний, чи що? І все було би «нормально» – я би йшов собі ще в якийсь музей чи в піццерію, що за рогом… але НА МЕНЕ ХТОСЬ ПОДИВИВСЯ! Реально – серед усього цього поламаного хаосу, бездоріжжя і мега-руйнації НА МЕНЕ ТАКИ ХТОСЬ ПОДИВИВСЯ – так пильно, сильно і страшно… То була чорна вівчарка. Вона лежала на боці, і до її тугого вимені присмоктались двоє чи троє таких самих чорних щенят. Серед них було і щось беззахисно-рожеве… більше за тих її щенят. Я не наважувався підійти, тільки придивився… Ну так – то було голісіньке людське дитя. І вівчарка годувала зараз і своїх щенят, і людське дитя. Точнісінько, як у легенді про Ромула і Рема. Потім я йшов на зупинку, але зупинки нема. І от я чимчикую пішки до того місця, де стояв дім, у якому я жив. Прийшов. І дому нема. Витягнув з кишені того білого черевичка з рожевими квіточками, поклав у щілину – так, щоб вітер не здув, і пішов. Куди я ішов? Я відповіді не знав, а більше нікого не було, щоб спитати. Тому я просто собі йшов, сподіваючись зустріти того, хто поверне мені вкрадений спокій і сміх. Попереду було озеро. Я ліг на хвилі і нарешті почув, як довкола мого вольфрамового серця почав топитися вакуум… (2011)
Так таааак.... По перше скажу, що дуже мені сподобалось. Є дуже реальна атмосфера і яскраві і точні образи. Дуже талановито! Але Ви робите епіграф з мого віршу, це дуже приємно, але мені якось ніяково. Ви точно мене змусите зашарітись хоч я і не дівчина!!! Але дякую, це велика честь!!! Скажіть, а на Вашу творчість Рей Бредбері часом не мав бодай якогось впливу? Але це не важливо. Головне, що вийшла дуже вдала і цікава робота! Вона викликає досить сталий шлейф думок і емоцій, а це дуже важливо, бо коли, буває, прочитаєш книгу, чи подивишся виставу або фільм і через секунду забув, то це дуже погано! Вітаю!!!!! Але як кажуть актори, з цим треба переспати!
дякую! бо я довго вагалась, чи показувати на Вашому Форумі цю новелу? Вона все-таки мінорна, але лікувальна... а Рей Бредбері - ні, я його майже не читала... рядочок з Вашого вірша мені сподобався, і він викликав певні асоціації, з яких народилась ця новела. Тому дякую за епіграф!!! І взагалі...
дякую! бо я довго вагалась, чи показувати на Вашому Форумі цю новелу? Вона все-таки мінорна, але лікувальна... а Рей Бредбері - ні, я його майже не читала... рядочок з Вашого вірша мені сподобався, і він викликав певні асоціації, з яких народилась ця новела. Тому дякую за епіграф!!! І взагалі...
У Вас теж по два рази, по два рази??? А про Рея Бредбері, це просто я його колись в дитинстві читав, мабуть якимось чином це подіяло на мене! Цікаво виходить. Я в своєму цьому вірші цього не помічав, а у Вашому доробку відчув. Які все ж таки в мистецтві можуть відбуватися дивні трансформації!
а бачите, як я казала - випав перший сніг і НАРЕШТІ вчора з"явилась КОЛІЖАНКА з Вашим інтервю!!! Вітаю!!! Маю для Вас журнали!!! (А от досі не знаю, чи одержали Ви Читанку? Чи сподобалась вона Вам і дітям?)
Якщо Ви надіслали на адресу театру, то я будучи завтра на репетиції, якщо Читанка надійшла, я її отримаю. А у Вас випав сніг? В Києві на днях йшов, але поки не ліг. Чекаю тепер і Коліжанку!!!
Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1
Вы не можете начинать темы Вы не можете отвечать на сообщения Вы не можете редактировать свои сообщения Вы не можете удалять свои сообщения Вы не можете добавлять вложения
Але дякую, це велика честь!!! 
