ЛІТЕРАТУРА, ЯК ЧАСТИНА МИСТЕЦТВА?

Taras

З дозволу автора

О. Кришталева
Лінії електропередач
галицько-столична новела
Присвячую Т. П.

Говоритиму відверто, як на сповіді перед собою. Не буду підбирати гарних слів. Нехай звучить правдиво. Отож, встигай сховатися – я починаю Тебе шукати.

Бачиш, ми такі дорослі, а й досі бавимося в хованки. Місцем нашої гри є вся Європа. Тому шукати доведеться в кожному закапелочку – крамницях вживаних речей, супермаркетах, булочних, рестораціях, театрах, школах, студентських потоках… навіть митницях та піших переходах. Я все одно впізнаю Тебе за цим особливим знаком, за делікатним мікро-порухом, якого інші не розгадають. Це буде тільки наш умовний знак.

Якщо Ти уже сховався, то я недарма рахувала до ста. Починаю з мережі магазинів тканин. Чомусь, впевнена, що Ти хотів саме там заховатись не тільки від мене, а й від усенького світу. Та мене відразу відволікають тамтешні продавчині. (Продав чи ні? – Спитайте краще, чи знайшов?) Їх можна умовно поділити на три категорії: перші – липучі сучки, другі – хитрі лисички, треті – добрі феї. Та й вибирати особливо нема що…

Кажуть, що не варто сидіти під лініями електропередач. А хіба ж можу знайти краще порівняння для Тебе і для мене? Нас бо створено для такого ж паралельного існування, і причеплені ми за одну й ту ж вишку, – і так біжимо, не торкаючись одне одного, так і живемо.

Ти думаєш, що насправді наша гра починається з того, що першою маю ховатися я. (Так, я складно говорю). І тому Ти шукаєш мене в закапелках театрів, у дротах інтернетів, на сайтах і блогах, на перехресних дорогах, тільки не там, де я є… Тільки не тут, тільки не зараз… Я б показала Тобі свій відео кліп – він уже крутиться у моїй уяві… А можна подивитися? Звичайно, що можна, але ж USB, і таке інше… Налаштування, складні мікросхеми наших думок. І дуже важливо дотримуватись правил техніки безпеки, бо інакше усе це згорить. Тож будьмо пильними, аби гра наша ще потривала…

Позначка курсора пульсує ритмічно, і серце моє мавпує за нею… Ми всі за кимось і щось мавпуємо. Та найбільше я хочу сховати таємницю про лови сама від себе – бо ж тільки собі сповідаюсь. Тому ще ніхто, і ніхто, і ніхто про це не знає. Навіть Ти. А як тільки ця таємниця знетаємничиться, то все – розсиплеться на тисячі блискучих правд, і ми більше не зможемо грати у нашу гру. І навіть сховатись не буде куди. І не буде, напевно, кому…

Ти елегантно виходиш з метро – перетинаєш майже безлюдну площу. Тримаєш запалену свічку, якої ніхто не помічає – боїшся обпекти собі пальці й заплямити дороге, щойно куплене пальто. А я відбиваюсь у вікні продуктової крамниці. І Ти сміливим та впевненим рухом вирізаєш мій скромний портрет, аби вставити у фоторамку. Портрет зникає між сторінками нового сценарію. Приходиш до себе на роботу і помічаєш, що мого портрету на склі вже нема… тільки скло, на якому – твої відбитки пальців. А в той час начальниця продуктової крамниці шукає винних і дивується, коли треба було вирізати вітрину розміром рівнісінько 15 х 21 сантиметр. І винних немає. І мене – також.

Тихо падає сніг. Тихо тане. Ще тихіше зацвітають дерева по довгій сльотавій зимі. А я Тебе майже знайшла, але знову шукаю. Збираю коралі вчорашніх розмов і перечитую надіслані Тобою листи. Дуже гарні листи. Дуже теплі. І трохи далекі. Та що ж… Ти зараз стоїш і говориш із кимось про те, в чому я не петраю навіть половини зі сказаного – майже що мова двох програмістів. А я намагаюсь підфарбувати свої переконання, як жінка щодня підфарбовує губи помадою, а потім сама ж її і з’їдає разом із хлібом, не з поцілунком коханого.

Хтось розсипав на вулицю пір’я. Діти тішились, коли йшли зі школи – казали, що такої зими ще не бачили. Хтось алергічно пчихнув, хтось усміхнувся і пішов собі далі. А я стояла і милувалась легким падінням подушкового пір’я. Вже навіть забула, що маю Тебе пошукати і врешті знайти. І сказати те, чого зазвичай щодня не говорять. А може, Ти став отією пір’їною, що впала мені на рукав? А я трепетно й ніжно візьму Тебе за тонесеньку ніжку і покладу в записник. Завтра Ти вже не будеш таким білим і пухнастим – Тебе доведеться розпушувати, роздмухувати теплим подихом… та де ж Тебе ще заховати?

І де Тебе можна знайти?

Пошукай мене під чужими «ніками» на всіх популярних сайтах. Ти пишеш, аби я надіслала тобі свою знимку. Я побоююсь, що розчаруєшся, тому першою відсилаю портрет ляльки Барбі, а другою – Коко Шанель. Якби я була хоч на зернинку сміливіша, то без загризання совісті прикріпила б і третю – Жульєт Бінош, але Ти одразу збагнеш, що я просто сміюся з Тебе. І сміюся, і боюся, і не хочу показувати правди.

ЛІТЕРАТУРА, ЯК ЧАСТИНА МИСТЕЦТВА?

Кто сейчас на форуме