|
Оксана Копак
Як ми знімалися в кіно
(журнал «Найкращі жіночі історії», № 11, травень 2009 року, Львів, – С. 68-71)
Кожен із нас хоче бодай на мить пережити те, що відчуває зірка перед об’єктивами фото- та кінокамер. Тобто, самому побути зіркою. Роль ця спокуслива і непроста, адже усі зірки повинні бути бездоганними або, принаймні, прагнути до ідеалу. Дарма…
Нам, простим людям, завше здається, що зірки – це якийсь інший сорт людей, до яких нам, простим смертним, не дотягнутися – так високо вони сяють на обрії. Але ж все одно хочеться. Бодай на мить, бодай на кілька секунд. І що для цього робити? Куди йти? Вступати на театральний? Чи, може, сідати на дієту і влаштовувати собі фотосесії, а потім розсилати у різні журнали? Скажу одразу: не треба ні дорогих фотосесій, ні виснажливих дієт… Насамперед, потрібне бажання. Так-так, велике бажання стати зіркою. І шукати для цього привід.
Відомо, що наше старовинне місто – кіномекка для столичних і зарубіжних режисерів. Тут хоча б раз у рік знімають кіно. А для кіно, як відомо, іноді потрібна масовка. Тобто, натовп людей, які виконують нескладну роботу. Перед тим їх, звичайно, відбирають, готують, вдягають, гримують та проводять інструктаж. І готують справжні кіношні гримери! Це ж круто! Тут просто важливо знати, на котру годину з’явитися і що мати при собі. Ну, і не зайве розізнати, про що фільм зніматимуть. І тоді, коли ви з’явитесь на кастинг (українською – відбір) не вперше, то зрозумієте, що люди з масовки – це вже не просто випадкові знайомі, а окреме товариство, які обмінюються телефонами, роблять одні другим фотки, передзвонюють і повідомляють про наступні сценки-зйомки.
Зізнаюся чесно – я стала однією із цього товариства. Як? А дуже просто! Два роки тому (2007) у Львові почали знімати фільм «Владика Андрей». Оголошення про масовку висіли всюди. Звісно, охочі покрасуватись, (а особливо домогосподині, вільні художники – словом, ті, у кого є вільний час) одразу ж погодились. Я, чесно кажучи, трохи повагалась – подумала, що розіграш абощо. А коліжанка мене таки переконала. Було зимно, січень надворі. Ми прийши у подвір’я собору св. Юра – там уже гудів натовп. Я й далі сумнівалась, чи підійду їм на якусь роль… Казали взяти щось із одягу, який носили у часи Другої світової війни – хустку стару вовняну, якесь сіре пальто… Щось нашукала. Нас, як свіжих полонених, обійшла костюмер і професійним оком оцінила, кого беремо, а кого – ні. Я чи не вперше відчула себе, мов на торгах. Було трохи ніяково, але коліжанка сказала, аби я впевненіше усміхалась, бо вона вже тут не вперше, і такий відбір тут проводять завжди. Нас узяли на зйомки.
Усе це тягнулось не довго, а дуже довго. «Якщо ти ідеш зніматися в кіно, забудь про всі невідкладні справи у цей день», – порадила мені коліжанка. Так і сталось. Промову митрополита знімали увесь вечір, а у фільмі вона тривала лише кілька хвилин. У цій сцені я себе не впізнала. Та це ще не все.
Через місяць у місті з’явились нові оголошення – про те, що зніматимуть бал в Опері. І знову потрібна масовка. Серед тижня, на увесь день. Довелося відпроситися з роботи – благо, що відпустили. Зранку, на 9 год. юрба охочих вже «танцювала» під Оперним. Люди, котрі поспішали тудою на роботу, дивно позирали у наш бік. Прийшов хтось зі знімальної групи і невдоволено зауважив, що мало мужчин. А жінок, навпаки – забагато. Я навіть свого вуйка загітувала. Треба було принести паспорт і код – адже після дня зйомок видають гонорари. Не мало не багато – 50 грн. кожному. Усіх попросили не розходитись. Ми ще трішки потанцювали, і через годинку нам повідомили, що… отакої!.. зйомки переносяться на завтра! Розчарована юрба мляво розбрелась містом.
На роботу в цей день я все-таки пішла, відпросившись на завтра. Сказала, що маю невідкладну справу. Навряд чи всі б мене зрозуміли, що зйомки в кіно – важливіше, аніж робота. А наступного дня ми таки знімалися в Оперному. Привезли плаття, всім зробили зачіски, розставили по залу. Треба було ходити взад-вперед увесь день. Дехто спілкувався, а хтось фотографувався зі столичними акторами… Орися взяла зі собою на зйомки тата. Отож, Орисин тато ніколи в житті не був вусатим, а тут за задумкою костюмера йому чи не вперше в житті «прилаштували» вуса! І що ви думаєте? Орися не впізнала рідного тата! А він не міг сміятися, щоб йому вуса не відклеїлися! Так проминуло 10 годин. Ми, потомлені, але щасливі, поїхали додому.
Влітку знімали сценку на площі Ринок. Щоправда, у змонтованій стрічці показували її кількадесят секунд, але тоді… Тоді були і коні, і гусари, і плаття, у яких ми від незвички плуталися. За столиком у кафе сиділа моя приятелька і так здивовано привіталась зі мною: «Привіт, подруго! Ти чого так дивно нині виглядаєш?» Мусіла їй пояснити, що я знімаюся в кіно, і увесь цей грим і антураж – під відповідну епоху. Після цього у очах приятельки з’явилась навіть якась повага… Коли зйомки закінчились, костюмери попросили усіх здати реквізити (парасольки, штучні квіточки, сумочки тощо) і піти у машину перевдягнутись. У заставу за одяг ми всі залишали паспорти. Так що раджу вам, якщо хочете колись знятися в кіно, завжди носити при собі цей документ. І раджу недарма.
От коли я вже знімалась у наступному фільмі, то для масовки треба було ще одну дівчину і одного хлопця. Фільм був про Другу світову війну, а кого можна «впіймати» отак на вулиці вдень, та ще й у вівторок? Почали спиняти усіх, хто проходив повз. Дехто відмахувався від нас, як від групки божевільних – мовляв, знаємо ми ваші розіграші… А одна студентка таки погодилась. І навіть паспорт мала при собі. Звісно, на лекції цього дня вона не потрапила. Хлопець, якого ми виловили із натовпу, ніколи раніше не знімався в кіно і навіть не знав, що йому колись так підфартить. Спочатку не повірив, а потім запитав, що треба робити. Костюмери перевдягли його у німецьку форму і сказали йти через центр у напрямку музею «Арсенал». Звичайні перехожі, які опинилися тут, бо була обідня перерва, радо вітали наших «фріців» підбадьорливим «Хай Гітлер!», на що вони не менш бадьоро відповідали «Слава Україні!». А скільки було здивування, коли на Львівській ратуші, як то кажуть, у повен зріст замайоріла фашистська свастика на червоному тлі! Хтось жартував, що це влада у Львові помінялась, і тепер запровадять нові порядки! А старші люди зупинялись у якомусь дивному ступорі – адже такі атрибути вони ще бачили, як то кажуть, «на живо». Цікаво усе це – і старі машини, і камера, яка їздить на спеціальних рейках, і голос режисера у рупор, і ходіння туди-сюди по 20 разів, і навіть натовп випадкових перехожих, які окрім хліба прагнуть ще й видовищ. А ми тоді справді почувалися зірками. Бо з нами фотографувались, нас розпитували – хіба що автографів не брали. Та, гадаю, ще кілька таких масовок, і треба вже пакувати валізи у Голлівуд.
|
Дуже хороше, світле, тепле і з гумором ессе! Мені сподобалось! Ніколи не знав кіно з цього боку. Але ж цей бік існує! 
Мені було корисно дізнатись такий погляд, хоч я собі приблизно так і уявляв хід думок учасника масовки чи груповки.